УКРАЇНСЬКЕ РІЗДВО. Українські Різдвяні Традиції

Напередодні Різдва, 6 січня, ще вдосвіта господиня приступала до готування найважливішої Святвечірньої їжі – куті та узвару. Для цього особливим чином у печі накладалися дрова, які годилося запалювати “живим вогнем” – кременем і кресалом – які останні дванадцять днів лежали під образами. В піч клали 12 полін, що їх припасали та сушили дванадцять днів останнього місяця.

Для куті бралася завчасно потовчена і вимочена пшениця, а також “непочата” – набрана до сходу сонця вода, яку, вважали, освятив уночі сам бог сонця. Це стосувалося і хліба (книш, крачун, калач), який клали поруч з дідухом і який виймали з печі вдосвіта. Книш випікали, замішуючи його як звичайний хліб, і кладучи зверху маленький хлібець, який звали душею і призначали для душ померлих предків. Потім господиня готувала на досвітній воді і в нових горщиках 12 Святвечірніх страв. Всі страви мали бути пісні, проте багаті, тому вечеря мала назву “Багата кутя”.

Для приготування куті до звареної пшениці додавали мед, волоські горіхи, мак та родзинки (пшениця вважалася символом вічного життя, а мед – вічного щастя святих на Небі). Узвар готували із сухофруктів (яблук, груш, слив, вишень).

Коли кутя та книші вже на лавці, то із першим променем сонця господар відкривав хатні двері, комори, клуні, стайні і навіть ворота, бо, вважалося, що на землю сходить бог урожаю, достатку і багатства. Чарівним зіллям (маком-видюком) люди обсипали усю домашню живність, щоб віднадити злу силу й ще раз перевіряли чи все готове до Свят-вечора. Тоді вже годилося внести до хати “дідуха”. Для цього батько брав за руку старшого хлопчика і йшов з ним до стодоли, несучи непочату воду, а хлопчик – три колоски. Там вже стояв приготовлений Дідух та в’язочка запашного сіна. Все це кропили досхідною водою й, приказували молитву: „Милостивий Боже, і ти, Сонце праведне, з Святим Різдвом! Торік дали ви урожай, дали добро, багатство й здоров’я… Пошліть іще краще цього року!”

Дідух — символ урожаю, добробуту, багатства, безсмертного предка, зачинателя роду, духовного життя, оберіг роду. Це житній або пшеничний сніп, який був триногим чи п’ятиногим і який прикрашали калиною, стрічками, паперовими чи засушеними квітами.

Кажуть, коли Ісус Христос народився в стаєнці, то було дуже холодно. У стіні Йосип знайшов шпарину і затулив її снопом із соломи. Звідтоді існує звичай на Святу вечерю встеляти підлогу в хаті сіном та ставити на чільному місці у кутку дідух — символ затишку та тепла. Дідуха ставили на найпочесніше у хаті місце — під образами. Господар брав Дідуха й сіно та ніс до оселі, де господиня зустрічала його з книшем та запаленою свічкою. Згодом усі разом встановлювали Дідуха на покуті, встеляли сіном стіл та долівку. Місце ж Дідуха в хаті звалося “Раєм”, бо там, вважали, з цього часу перебуватимуть душі пращурів-покровителів роду і дому. Він приносив в дім здоров’я, щастя і добрий урожай. До тих пір поки Рай-Дідух стоїть на покуті суворо заборонялося виконувати будь-яку роботу, окрім догляду худоби. В цю пору господині навіть виносили з оселі віника, щоб не підмітати в хаті. Святою називали не лише вечерю 6 січня, але й наступні вечері аж до Щедрого Вечора (13 січня). В цю пору годилося лише святкувати й не працювати. Поверх сіна на столі стелили першу скатерку для добрих душ та, розклавши по кутах часник, застеляли другу скатертину – для людей. Посеред столу господар ставив для духів книша, а господиня паляницю, в яку вставляли й свічку. Кутю і вар урочисто переносили на покуть, попередньо зібравши з куті сухий верх для живності. Кутю накривали книшем, узвар – паляницею й, попоравши худобу, всі чекали настання сутінок. Готуючись до вечері, родина вбирала святковий одяг й нетерпляче чекала першої зорі на нічному небі, бо зранку усі постили й нічого не їли.

«Дай Боже, добрий вечір, ті свята упровадити, других дочекати в здоровлю, щастю до другого року, на многая літа». Вийшовши на подвір’я, діти стежили за небом і з появою зірки, заходили в хату й сповіщали довгождану звістку. З цього моменту можна було розпочинати Святу вечерю. На стіл клали 12 страв, які мали нагадувати про 12 апостолів. Коли господар обійшов всю худобу, родина  навколішки ставала на молитву, проказуючи “Отче наш”, “Богородице, діво, радуйся”. Після господаревого благословення сідали до Святої Вечері, яку починали з куті. Також, кутю та узвар ставили окремо для покійних родичів. Першим за стіл сідав господар, а за ним по старшинству й інші. Всі поважно продмухували лавки, щоб не присісти на Духа, бо вважалося, що на багату кутю приходять духи предків. Під час святої вечері не годилося вставати із-за столу (це могла робити лише господиня, яка сідала перед столом), розмовляли поважно й не голосно. Напередодні Святої вечері не годилося ходити в гості чи до іншої хати, а також нічого не позичали. Всі намагалися бути вдома разом і навіть подорожуючі воліли повернутись до цього дня додому.

Розпочинаючи Святу Вечерю, найстарший господар брав ложкою кутю й промовляв молитву за покійних дідів і батьків, запрошуючи їх на вечерю. Для них та відсутніх членів родини на столі спеціально ставили дві тарілки й чарки (з них ніхто не їв і туди насипали куті). В деяких районах зберігся звичай підкидати ложку куті до стелі, приказуючи, щоб Бог послав багато приплоду в господарстві.

Вважалося доброю прикметою, коли на Святу Вечерю приходили одинокі, бідні, неприкаяні люди. Їх щедро приймали й догоджали. За традицією на Святвечір, мало бути 12 пісних страв: кутя, узвар, квасоля, капуста з пшоном, риба, голубці, борщ з “вушками”, вареники пісні, гриби, млинці, пиріжки, бураки з хріном. Після вечері, яка тривала кілька (3-4) годин, кутю та деякі інші страви не прибирали зі столу, а залишали для духів, які будуть сідати за Святу вечерю вдруге. Для них також ставили склянку води та чистий рушник. Після вечері люди починали співати колядки, які ще з дохристиянських часів присвячувалися створенню Світу, Богу-сонцю, урожайності і приплоду домашньої живності. Потім батьки обдаровували дітей, гостей та один одного грішми й дарунками, що символізувало майбутній достаток й багатство. Після Святої Вечері й частування не годилося спати, особливо господареві та господині, які прилягали відпочити одягнутими, щоб не заснути. Намагалися без потреби не виходити з хати чи з двору й нічого не позичати до світанку. Лише діти могли віднести обрядову їжу дідусям, бабусям чи хрещеним батькам, які мешкали поряд. Віконця осель всю ніч виблискували світлом, бо й свічки не гасили на Святий Вечір, вони самі мали догоріти повністю. Всі розмови велися спокійно, поважно й стосувалися вони предків роду та господарства. Не можна було злитися, сваритися, казати щось лихе, бо це могло збутися, оскільки в цю ніч злі духи, відьми й інші недобрі сили блукали попід вікнами, все чули.

Ранесенько до схід сонця починали ходити хлопчики-віншувальники (дівчаткам ходити з вітаннями не годилося) і „віншували”. Віншувальникам дуже раділи, бо господарі переживали, щоб першою не прийшла особа жіночої статі. Тому радо обдаровували хлопців грішми та гостинцями (цукерками, яблуками, горіхами, книшиком). 7 січня святкували перший день Різдва Христового (годилося відзначати три дні з 7 по 9 січня). Зранку вся родина йшла до церкви на святкову молитву, яка присвячувалася спогадам про народження Ісуса Христа. Повертаючись із церкви люди радо віталися:

– Христос народився!

– Славіте його! 

До Різдва спеціально різали свиню, щоб приготувати ковбасу, кишку (кров’янку), холодець, сальтисон, печеню з гречаною кашею та багато інших м”ясних страв. Після такого ситного обіду господар клав на порозі сокиру й домочадці, переступаючи через неї, виходили з хати. Господар йшов порати худобу, а літні люди й молодь йшли в село для спілкування. У перший день Різдва в гості майже не ходили. Лишень одружені діти (з невісткою чи зятем) мали відвідати по обіді своїх батьків, казали, що везуть “до діда вечерю”. Вже в підвечірок йшли перші дитячі ватаги колядників, кожен мав через плече торбинку, куди складали гостинці. Питали у господарів кому колядувати (найчастіше синові чи дочці), ставали перед “застільним вікном” і співали та проказували колядки. Господарі з повагою ставились до таких щиросердних “вістунів добра та щастя”. Увечері до громадської коляди “людно” готувалися біля церкви чи школи парубоцькі громади. Обирали свого керівника – Березу (Брезая), латкового (збирає сало й ковбаси), хлібоношу, скарбника, звіздаря (носить зорю), дзвонарів, танцюристів, скрипалів. Колядувати годилося кілька ночей, допоки обійдуть кожну оселю в поселенні.